У Новомосковську розповіли про військову династію сім’ї Тараненко

Покоління воєнного лихоліття виявило масовий героїзм, мужність і самовідданість у боротьбі з загарбниками. Захист Батьківщини став ідеєю, що об’єднала мільйони співвітчизників. Продовжуючи славні традиції фронтовиків, багато дітей і онуків героїв обрали для себе професію захисників Вітчизни. Однією з таких військових династій стала сім’я Героя Радянського Союзу генерал-лейтенанта авіації І. А. Тараненка.

Іван Андрійович Тараненко народився 28 квітня 1912 р. в с. Губинисі в селянській родині. Після закінчення семирічки працював столяром на Нижньодніпровському трубопрокатному заводі ім. К. Лібкнехта, потім – завідуючим організаційного відділу Павлоградського райкому комсомолу та секретарем комітету комсомолу на Павлоградському хімічному заводі.

У серпні 1933 р. був призваний до лав Червоної Армії. У 1934 р. закінчив Харківську військову авіаційну школу льотчиків і льотчиків-спостерігачів і до 1938 р. служив тут льотчиком-інструктором. За словами Івана Андрійовича, вона стала для нього місцем, де він не тільки навчав курсантів льотній справі, але, в першу чергу, вчився виховувати людей.

З січня 1938 р. І. А. Тараненко – командир ланки Чугуївського військового авіаційного училища, а з вересня 1939 р. – військком ескадрильї Полтавських авіаційних курсів удосконалення штурманів.

Доля підготувала Івану Андрійовичу нелегкий шлях. З початком радянсько-фінської війни він був направлений на фронт для отримання бойового досвіду, воював військкомом ескадрильї 149-го винищувального авіаційного полку 59-ї винищувальної авіаційної бригади 7-ї армії Північно-Західного фронту. Перші сутички з ворогом стали серйозним випробуванням морально-бойових якостей Івана Андрійовича. У боях над Карельським перешийком старший політрук І. А. Тараненко виконав 22 бойові вильоти, збив один ворожий літак і врятував свого льотчика, який приземлився на території противника. За мужність і героїзм Івана Андрійовича було нагороджено орденом Червоного Прапора.

По закінченню війни наш земляк продовжував службу у ВПС Ленінградського військового округу в м. Пушкіні, а з травня 1940 р. – у Київському особливому військовому окрузі.

У травні 1941 р. Іван Андрійович був призначений заступником командира з політичної частини 247-го винищувального авіаційного полку, що базувався у м. Станіслав (нині – Івано-Франківськ) та комплектувався з курсантів, які не встигли пройти повний курс навчання в льотній школі. Вже з перших днів Великої Вітчизняної полк Тараненка воював на Південно-Західному фронті. Іванові Андрійовичу знадобилося чимало сил, щоб у ході боїв зробити з підлеглих справжніх льотчиків. У перші місяці відступу і невдач він власним прикладом виховував у молоді впевненість у власних силах та неминучій перемозі.
Під час оборонних боїв на Південному фронті 26 липня 1941 р. військком 12-го винищувального авіаційного полку старший політрук Тараненко в повітряному бою був поранений у голову і руку. З госпіталю він виписався тільки у вересні. До листопада 1941 р. Іван Андрійович здійснив 85 бойових вильотів і особисто збив один ворожий бомбардувальник. Тоді ж він вдруге був нагороджений орденом Червоного Прапора.

У грудні 1941 р. І. А. Тараненка було затверджено на посаду командира 298-го винищувального авіаційного полку, який під його орудою брав участь у Донбасько-Ростовській оборонній та Ростовській наступальній операціях.
У лютому-червні 1943 р. переформований полк Тараненка брав участь в битві за Кавказ, вкривши свої знамена особливою славою в повітряних боях на Кубані. Сам Іван Андрійович здійснив 205 успішних бойових вильотів та збив 8 літаків противника у 18 повітряних боях.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 вересня 1943 року за вміле керівництво бойовими діями, зразкове виконання бойових завдань командування і проявлені при цьому мужність і героїзм підполковнику І. А. Тараненку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Ще в липні 1943 року відважний льотчик був призначений командиром 294-ї винищувальної авіаційної дивізії, пілоти якої відзначились у ході Білгородсько-Харківської, Полтавсько-Кременчуцької, Кіровоградської, Корсунь-Шевченківської, Умансько-Ботошанської наступальних операцій, в ході розширення плацдарму на правому березі Дніпра, при визволенні Полтави та Олександрії.

За словами Івана Андрійовича, особливо запеклими були повітряні бої на Курській дузі. У багатьох з них з обох сторін одночасно брало участь більше півсотні літаків, але льотчики Тараненка завжди перемагали не числом, а високим вмінням, використовуючи переваги новітньої авіаційної техніки.

Івану Андрійовичу часто доводилося керувати діями підлеглих на передовому командному пункті та бачити все, що чинилося в повітрі. З динаміків постійно лунали голоси льотчиків, захоплених азартом бою. Небо розпорювали кулеметні і гарматні черги, літаки то свічкою злітали вгору, переслідуючи один одного, то переходили у пікірування. Спалахували куполи парашутів над головами льотчиків, які залишали підпалені літаки. Бої тривали від світанку до настання короткої літньої ночі.

У повітряних боях над Курськом тоді виявило себе багато молодих льотчиків, що згодом стали Героями Радянського Союзу. Серед них першими переможними боями відзначився і легендарний Іван Кожедуб.

На початку липня 1944 року за відмінне виконання бойових завдань командування і масовий героїзм особового складу 294-а дивізія отримала гвардійський прапор і була перейменована у 13-у гвардійську винищувальну авіаційну дивізію, якою полковник І. А. Тараненко командував до самої Перемоги. Льотчики-гвардійці брали активну участь у ході Ясько-Кишинівської, Дебреценської, Бухарестсько-Арадської, Будапештської, Братиславсько-Брновської і Празької наступальних операцій, завдавши ворогові значних втрат.

У фронтовому небі Іван Андрійович Тараненко здійснив 265 бойових вильотів, провів 50 повітряних боїв, особисто збив 16 і в парі з веденим – 4 літаки, знищив багато живої сили і військової техніки противника. Відважний льотчик був нагороджений орденом Леніна, чотирма орденами Червоного Прапора, орденом Богдана Хмельницького ІІ ступеня, двома орденами Вітчизняної війни І ступеня, орденом Червоної Зірки та багатьма медалями.

Після війни закінчив курси удосконалення офіцерського складу при Військово-повітряній академії та Військову академію Генерального штабу. Служив на різних командних посадах у ВПС, був першим заступником командувача Військово-транспортною авіацією. З 1972 року генерал-лейтенант авіації І. А. Тараненко – у запасі. У 1973-1982 рр. Іван Андрійович працював провідним інженером в ОКБ ім. С. В. Іллюшина. Помер 4 березня 1995 року, похований на Новодівичому кладовищі в Москві.

Цікавим є той факт, що Іван Андрійович був одружений на військовій льотчиці Серафимі Тарасівні Амосовій, з якою вони виховали трьох синів: Андрія, Костянтина і Сергія. Андрій пішов слідами батьків і став льотчиком, а Сергій – кадровим військовим.

Серафима Тарасівна була яскравою представницею свого покоління, мужньою і різнобічно обдарованою натурою з величезним особистим шармом. До війни працювала пілотом у Сибірському управлінні Цивільного повітряного флоту на авіалінії Москва – Іркутськ, яка вважалася однією з найдовших і важких, та командиром ланки навчальної ескадрильї.

З початком бойових дій С. Т. Амосова – командир ескадрильї 558-го полку нічних бомбардувальників. Під час одного з вильотів Серафима Тарасівна бомбила автоколону гітлерівців. Її літак зазнав шквального обстрілу. Машина була посічена кулями, осколком снаряда відбило частину лопаті гвинта. З великими труднощами вона привела літак на аеродром, але через наближення німців потрібно було негайно перебазовуватися. Укоротивши на стільки ж і другу лопать покаліченого гвинта, Амосова зуміла перелетіти на нове місце базування.

Крім повсякденної роботи, Серафимі Тарасівні доводилося виконувати і спеціальні завдання. Більше шістдесяти разів з великим ризиком для життя вона відправлялася на пошуки посадкових полів в райони перебазування на літаках без артилерійського чи стрілецького озброєння, бронювання, з низькою швидкістю. Часто доводилося сідати на незнайомих або замінованих майданчиках. Для своїх підлеглих вона завжди була зразком хоробрості і впевненості у своїх силах, рішучості і холоднокровності.

У липні 1944 року під час боїв у Білорусі екіпаж Амосової після бомбардування колони противника, зустрівся з німецьким винищувачем. Маневруючи, Серафима Тарасівна знизилася до гранично малої висоти. Навколо непроглядна темрява, наближення землі вгадувалося лише по відчуттю вогкості і болотному запаху. Завдяки рішучим діям «нічним відьмам» вдалося відірватися від переслідування. Мужність і майстерність жінки-пілота допомогли прийти на свій аеродром після бою, орієнтуючись лише по ретельно замаскованих на землі світлових сигналах, здійснити посадку по ледь помітних зверху посадкових вогнях.
Одного разу після виконання бойового завдання погода ускладнилася, аеродром закрило туманом. Довелося летіти на запасний, де на той час базувався полк Івана Андрійовича Тараненка. Там Сіма і зустріла свою долю… А у 1946 році народилася крилата сім’я Івана та Серафими.

Старший син Тараненків Андрій після закінчення суворовського та авіаційного училища льотчиків служив у Військово-транспортній авіації. Здійснював перевезення військової техніки та вантажів під час арабо-ізраїльської війни 1973 року на аеродроми Сирії, Іраку та Єгипту. Польоти в зоні бойових дій проходили в режимі радіомовчання з посадкою на аеродроми, піддані ракетно-бомбовим ударам, а також вночі при мінімальному включенні засобів забезпечення польотів. Удосконалював свою льотну майстерність Андрій Іванович, заходячи на посадку з максимальним градієнтом зниження на високогірних аеродромах у ході війни в Афганістані.

Після звільнення з ВПС працював у цивільних авіакомпаніях, виконуючи, зокрема, гуманітарні місії в Судан, Уганду та Руанду, де рятував місцевих жителів від наслідків засухи, голоду та громадянської війни.

60 років льотчики Тараненки, змінюючи один одного, служили своїй Батьківщині. 900 бойових вильотів, 50 повітряних боїв, понад 70 тонн бомб, скинутих на фашистів, більше десяти тисяч годин польотів, сотні рейсів з перевезення вантажів у гарячі точки світу, тисячі людей, врятованих від голоду, евакуація постраждалих у результаті техногенних катастроф – такий внесок родини авіаторів у Велику Перемогу та захист держави у мирний час.

За матеріалами Присамарська нива