З берегів Самари з любов’ю
Є книги, після яких не просто читаєш — а ніби повертаєшся. Повертаєшся в липке від літа повітря, у шум води біля берега, у запахи двору, що пам’ятає більше, ніж ти сам. Такі історії не гримлять подіями: вони тихо торкаються серця — і від цього хочеться говорити шепотом. Ми всі коли-небудь були щасливі, просто забули.
Саме таким для мене й для багатьох інших читачів став роман Ії Морели «На вулиці Солоній».
Авторка свідомо не називає точного місця, де відбуваються події, але я ловлю себе на думці: якби вона описувала не сторінки, а запахи й відчуття, то все одно вийшла б моя місцина. Для жителів Самари й Самарівського району Дніпропетровщини ця історія звучить так, наче знайомий голос сказав твоє ім’я — без здивування, ніби ми й не розлучалися.
Я виростала серед берегів Самари — між вулицями маленького міста, де все розумієш без пояснень: хто де живе, хто кого знає, хто що приніс із городу, хто свариться з ким і хто кого мирить. Літо тоді було довшим за календар. Канікули — не мали кінця. Усе трималося на простих речах: на воді, на сонці, на тих годинах, коли світ раптом стає дуже близьким.
І коли я читаю «На вулиці Солоній», мені здається, що в тексті є не тільки річка. Там є саме відчуття життя біля неї: тихі вулиці, галасливі сусіди, бабусі на лавках, пил старих горищ, матіола у вечірньому повітрі — і той особливий смак дитинства, який не можна пояснити словами, але легко впізнати тілом.
Я знаю, чому роман так сильно відгукується українцям. Бо в ньому не подані “окремі люди” — у ньому живе цілий світ. Світ кожного, хто хоч раз проводив літо у бабусі й дідуся, біля води, у маленькому українському містечку чи селі. Не треба бути з Самари, щоб зрозуміти Солону — справжнє дитинство вміє говорити без перекладу.
Українці, які тепер живуть далеко, пишуть авторці: книга повертає додому. У двір, у запах річки, у голоси сусідів, у ті безтурботні дні, коли здавалось, що щастя — це норма і воно завжди поруч. І навіть коли людина ніколи не бачила Самару, вона впізнає інтонацію свого літа.
Мені здається, головний секрет роману — у цій дивовижній впізнаваності. Не кожна історія дарує тобі відчуття: “це написано ніби про нас”. А тут — написано так, що ти ловиш себе на тих самих фразах, які чують від своїх спогадів:
“Мені здається, що це написано про нашу вулицю”.
“Це ж моє дитинство”.
“У мене був такий самий друг”.
“Ми так само гралися”.
Тому герої не виглядають вигаданими. Вони — ніби знайомі обличчя, з якими колись ділишся секретами. Сявка — велика радість для батьків. Невгамовний Тюба — буря, що вчить триматися міцно. Дід Гнат — буркотливий, але безмежно люблячий. Баба Векла — мудра, як кожна жінка, що бачила більше, ніж розповідала. А ще — Сірко, і кожен інший, хто зринає з пам’яті, щойно ти на мить дозволиш собі повернутися туди, де було по-справжньому щасливо.
Про це дуже точно сказала читачка Юлія Дорошенко: книга легка, сповнена світлої ностальгії за дитинством, яке не повернути. І ти вчитуєшся — не тільки очима, а усім собою. Уявляєш, як проживаєш власне дитинство поряд із героями: у бабусі, у селі, де на все — одна вулиця, і кожен куток знає тебе та твоїх рідних.
Її відгук — як маленьке продовження історії. Там є затишна Солона, швидка Самара, прості радощі її мешканців, дядько Семен, баба Векла, дід Гнат, родина Віників — і головне: чесне зізнання, що читання повернуло відчуття дитинства туди, куди хочеться повернутися хоч подумки.
І з часом стає ясно: “Солона” давно перестала бути тільки назвою. Вона стала образом. Вона — про кожну українську вулицю. Про кожну річку, ставок чи водосховище, біля яких минало дитинство. Про береги Самари — і про будь-який інший берег, де діти ловили рибу, будували халабуди й поверталися додому лише тоді, коли починало сутеніти.
Тож від териконів Донбасу до карпатських полонин, від поліських лісів до кримських степів — роман Ії Морели огортає однаково теплим, сонячним, домашнім світлом. І ти раптом розумієш: не має значення, скільки років минуло. Дитинство не зникає. Воно просто чекало, поки його назвуть — правильно.
Авторка: Карина Лисенко
